Концерт Братів Гадюкіних.

Про "Братів Гадюкіних": епоха, не епоха, а уваги варте.

Я ніколи не була так би мовити «прихильником творчості» Братів Гадюкіних.

І ще - я в принципі не знаю значення слова «об’єктивність».

Так що можете одразу зробити певні висновки щодо подальшого тексту і, кому не цікаво, не витрачати часу дарма.

А тепер для тих, хто ризикнув залишитись і дочитати:

По-перше, чому я - не фанат Гадів?
Тут усе просто. Це не моя епоха. Мені 19, тобто в 95-му було ледь-ледь 9 років.
Ви ж не думаєте, що я тоді могла зрозуміти, про що ця музика?

Тим не менше, як людина, що цікавиться українською музикою нині, не могла про них не чути.

Чула. І багато хорошого - про те, що вони сильно вплинули на формування національної свідомості, і не зовсім хорошого - якщо ТАКЕ формує нашу свідомість, то нам можна лише поспівчувати.

Гади - це дійсно ціла епоха. Радикально нова у порівнянні із тим, що було до неї. Але її неможливо та й не треба повертати. Вона вже пройшла. Спершу думаєш: «Йой... Національну ідею формує суржик. Жах який!!!»

А потім згадуєш, що принаймні поки що наша країна розмовляє все ж переважно цим самим суржиком. Зараз вже менше. Зараз взагалі усе полярніше, різкіше, радикальніше.

Але тоді... Тоді це була спроба створити щось своє, рідне. І до біса вдала спроба!

А потім з’явилося бажання потрапити до Палацу спорту. Напевно, з-за ажіотажу, який здійнявся навколо. Усі, підкреслюю УСІ, знайомі, друзі, батьки чули, знали або ж збиралися піти. Так що, чим ближчою була дата виступу, тим похмуріше ставала я від того, що мене там не буде.

Напевно, кайф відвідин якоїсь музичної події залежить також і від спонтанності прийнятого рішення або наданої можливості. Я дізналась про те, що йду на Гадів за 3 години до початку. Тому і враження спершу були дещо підсилені цим фактом.

Скажу більше: Перкалабу я хотіла почути на рівні із самими Братами. Це для багатьох може видатись узагалі дивним. Тому перейду до самої «події».

Ми прийшли за 15 хвилин до початку, а заповнено заледве третину залу. Ого! А точно всі квитки розкуплені? Потім виявилось, що точно.

Для розігріву грали «менші брати Братів Гадюкіних» - Перкалаба. Думки залу розділилися і явно не на користь гуцулів. Дехто засинав уже на третій пісні, а дехто почав не зовсім цензурно висловлюватись уже із першої.

Як людина, давно знайома із творчістю хлопців, можу сказати лише три речі:

1 - Якщо Гади запросили саме цей гурт для розігріву, вони мали на це свої причини. У тому числі і ставлення до перкалабівської музики, їхнього стилю виконання і звучання.

2 - Перкалаба не створена для того, щоб відкривати якусь музичну подію. Пам’ятається, на закритті першого дня цьогорічної Рок-Екзистенції більшості сподобалося.

3 - Можливо, зараз я намагаюсь пояснити речі, що не підлягають поясненню узагалі. У мене ця музика в крові. Ці мотиви знаю з глибокого дитинства. Тому люблю їх у будь-якому якісному виконанні. Альбом «Горрри!» затертий до дірок.

А тепер про перкалабівських більших братів.

Те, що Гадюкіни - це ціла епоха, я зрозуміла тоді, коли із першими звуками першої пісні «Було не любити» заспівав зал... і не припиняв співати до закінчення дійства.

Вразило!
Не могло не вразити!
Таке для будь-якої людини є трохи шоковим.

Для нашої країни є нетиповою ситуація, коли поруч співають16-річний підліток у секонд-хендівському мілітарі, і 40-річний бізнесмен у недешевому костюмі від відомого дизайнера. А потім і вічно незворушна служба охорони почала несміливо притупувати правою-кирзовою.

Значить є щось таке у цій музиці, що здатне їх об’єднати. Змусити у чи не найморозніший вечір останніх років їхати кудись після навчання або з роботи. Ну або кидати усе і мчати до іншого міста. Таке неможливо оминути увагою.

У мене на мобільному є фотографія залу. Її я зробила за хвилин 20 до закінчення. Для того, щоб пам’ятати, що таку купу людей може зібрати не тільки міжнародний футбольний матч або політична подія.

За кілька днів до цього читала на одному із форумів, що єдиною метою виступу є збір грошей, а на Україну і на своїх шанувальників музиканти давно вже плювати хотіли. Ці репліки, як правило, супроводжувались додаванням: «У Палаці спорту обов’язково буду!»

Дивні люди - вони що, очікували благодійної чи безкоштовної акції? Чи думають, що учасники гурту задовольняються духовною їжею?

Якби основною метою було заробляння немаленьких грошей, як фінансист за освітою думаю, квитки коштували б дорожче. Це якраз той випадок, коли слухач готовий платити більше. Так що не треба говорити гидоту просто для того, щоб хоч щось сказати.

А ще читала про те, що творчість Гадів - «це класні пісні у виконанні закінчених засранців».
Просто із цікавості, а чи не ці самі засранці пісні писали? Вони.

Тому варто замислитись над тим, чи то ми (себто ті, хто слухає ці пісні) такі самі, як вони (себто у даному випадку «засранці»), чи все ж таки не такі вони вже й погані, а просто когось чимось не влаштовує їх стиль життя і творчості.

Висновок?

Він дуже простий і зрозумілий із попереднього речення, де я вжила слово «ми», коли писала про слухачів.
Сьогодні я закачала з інтернету 2 альбоми, а решту домовилась перемалювати собі. Сьогодні я прокинулась під звуки «40 пачок Верховини», а засинатиму під «Жовті стрічки».

У Живому Журналі наштовхнулась на цікаве запитання: «А чи знає нинішня молодьож, шо таке 117-та стаття і які на смак сигарети Верховина?»

Може й ні.

А може і знає.

Але знає вже від інших виконавців. Тих, котрі виросли на творчості Гадів і тепер роблять щось своє, нове, можливо, навіть нову епоху. Щоб років через 15 збирати вщент заповнені Палаци спорту і слухати, як їхні пісні співає зал.